Сариарка – казахський мелкосопочник

Сари Арқа (жовтий хребет), звана ще Казахським дрібносопочником – степ у центральному Казахстані з невеликими сопками.

На території Сариарки є Коргалжинський та Наурзумський заповідники, які є об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Водно-болотні угіддя заповідників служать притулком червонозобій казарки та ще 13 червонокнижних птахів.

Червонокнижна степова пигалиця з сімейства ржанкових мешкає в нерозораному степу.

За соціалізму тут була Целіна, яку розорювали молоді будівельники комунізму.

Саріарка займає більшу частину території Центрального Казахстану.

На заході вона межує з Тургайським плато, на сході – з гірською системою Саур-Тарбагатай, на півночі – з Північно-Казахською рівниною, на південному заході – з Туранською низовиною.

Протяжність із заходу Схід – 1200 км, ширина у східній частині – 400 км, у західній – до 900 км.

Сариарка – стародавня, сильно зруйнована гірська область, що складається з вирівняних пагорбів і дрібносопочних низьких гір.

Між ними розкинулися вирівняні ділянки, великі та малі западини, улоговини, що відрізняються геологічним будовою та рельєфом.

Східна частина дрібносопочника піднята порівняно із західною.

Сариарка утворена з осадових та магматичних порід (граніт, порфірит, кварцит) палеозою.

У формуванні рельєфу цих місць головну роль відігравали напрям залягання порід та вивітрювання.

Тому ці низькі гори майже перетворені на рівнину.

У деяких місцях залишки гір переходять у полого-горбисту рівнину.

Типовий ландшафт з невисокими горбистими грядами, що піднімаються на висоту 50-150 м над навколишніми плоскими рівнинами.

На сході дрібносопочника розташовані найвищі гори.

До них відносяться Кизилрай – гірничо-смужковий гранітний масив (вища точка Аксоран знаходиться на висоті 1565 м), Каркаралінські гори (1403 м), Кент (1460 м), Чингізтау (1300 м), Баянаульські (950 м).

Вони складені в основному осадовими та магматичними породами, серед яких переважають граніти, порфірити, кварцити, пісковики та сланці.

На північних схилах ростуть соснові ліси, південні схили голі та скелясті.

У підніжжя гір зустрічаються скупчення уламків гірських порід (осипи).

У західній частині Сариарки вирівняних і знижених ділянок багато, а лишних гір і сопок зустрічається мало.

Давні осадові та магматичні породи раннього палеозою видно тут лише на високих скелястих гребенях.

На рівнинах і западинах вони поховані під озерними і морськими відкладеннями палеогенового періоду.

На формування рельєфу цієї частини Сариарки разом із тривалим процесом вивітрювання вплинули і осадові породи крейдового та палеогенового періодів.

Велика улоговина – Тенгіз-Кургальжинська западина (304 м) – поділяє західну частину Саріарки на 2 частини.

У північно-західній частині розташовані гори Кокшетау, у південно-західній Улитау.

Гори Кокшетау не дуже високі (близько 900 м).

Вони складені вапняками, кварцитами та порфіритами палеозою.

Їхні схили розчленовані текучими водами. У міжгірських долинах розташовані надзвичайно красиві озера, на узбережжях та схилах яких ростуть соснові бори.

Улитау (1133 м) – це залишки великих антикліналів, що залягають у меридіональному напрямку, основа яких складається з граніту.

Гірські схили складені сланцями, пісковиками, конгломератами.

Вони сильно розчленовані.

Іноді тут трапляються березові колки.

Околиці Улитау – горбиста рівнина, утворена з різних глинистих порід нижнього кайнозою.

Сариарка багата на корисні копалини.

Карагандинський та Єкібастузький вугільні басейни є великими паливними базами республіки.

Жезказганське, Карсакпайське, Атасуське, Саякське, Коуниратське родовища багаті на руди міді, заліза і марганцю.

У Жайремському родовищі видобувають рідкісні метали.

Подальша їхня переробка йде на великих металургійних комбінатах у Караганді, Жезказгані, Балхаші та Теміртау.

Так як Сариарка розташована на відстані від океанів і морів, тут безперешкодно циркулюють сибірський антициклон та арктичні повітряні маси.

Тому клімат тут сухий та різко континентальний.

Зима холодна, середня температура січня -14-18 ° С, максимальна до -40 °С.

Літо сухе, спекотне, середня температура липня +20 … +24 ° С, максимальна +35 ° С.

Середньорічна кількість опадів – 200-300 мм.

У гірських районах дрібносопочника опадів випадає більше – 370 мм.

На дрібносопочнику чимало річок, найбільші їх – Есиль, Нура, Сарису, Селети, Шидерті, Токирау.

Річки харчуються переважно за рахунок весняного сніготанення.

Під час повені вони виходять зі своїх берегів і утворюють широку заплаву.

У літні місяці річки меліють, утворюючи плеси та стариці, часто їх русла пересихають.

Постійний стік спостерігається лише на річці Есіль.

Для забезпечення прісною водою цього регіону було збудовано канал Ертис-Караганда.

У Сариарці багато солоних озер.

Прісноводні озера розташовуються головним чином у районі Кокшетауської височини – це Борове, Щуче, а також Кургальжин.

Ділянка цілинного степу, озера Кургальжин і Тенгіз і прилеглі ділянки утворюють територію Кургальжинського заповідника.

Саріарці притаманний ландшафт степової, напівпустельної та пустельної зон.

У районах Кокшетау, Атбасара та на узбережжях річки Есіль переважають чорноземні ґрунти.

Тут вирощують пшеницю.

У низькогір’ях та на сопках зустрічаються соснові бори, березові ліси (колки).

Південна частина степової зони, Тенгіз-Кургальжинська западина, басейн річки Сарису, території гірських масивів Улитау, Каркарали, Чингізтау відносяться до напівпустельної зони.

Її клімат сухий.

На темно-каштанових ґрунтах у рослинному покриві переважають полин, типчак та ковила.

Долини річок, гірські схили вкриті луговою рослинністю, тут ростуть тополі, берези, сосни, ялівці, льняники.

Зону напівпустель зручно використовувати як пасовища для випасу худоби.

До зони пустель належать південні райони Казахського дрібносопочника (південне підніжжя Улитау, околиці Жезказгану, Північне Прибалхашшя).

Тут на бурих пустельних ґрунтах ростуть біюргун, полин, звичайна таволга, карагана, ковила, типчак, лобод та ін.

Тваринний світ сформований із різних видів тварин, пристосованих до умов існування у степових, напівпустельних та пустельних зонах.

У соснових лісах мешкають олені, козулі, а в степовій та напівпустельній місцевостях – сайгаки, вовки, лисиці.

На озерах водиться багато птахів.

У 1968 р. було створено Кургальжинський заповідник.

Тут на площі 258,9 тис га охороняються 41 вид звірів, 315 видів птахів, 14 видів риб та 343 види рослин.

У низькогір’ях Саріарки скрізь: в озерах, на їх берегах можна побачити виточені вітром і дощем химерні скелі та кам’яні статуї: у Кокшетау – «Верблюд», «Сплячий лицар», «Сфінкс», «Жумбактас», «Беркут», «Оккурат» , Каркарали – «Кам’яна жаба», в Баянаульських горах – «Баба-Яга» та інших.

Ці екзотичні скелі знаходяться в оточенні напрочуд прекрасної природи. Кокшетауські, Каркаралінські, Баянаульські гори – наймальовничіші місця Казахстану, куди приїжджає багато туристів.

Related